+38 098-795-52-53 info@timenews.in.ua

Запорожский боец «Донбасса», освобожденный из плена: «Нас спас Бог»

11:35, 03.03.2015

Рано утром в пятницу, 27 февраля, в Запорожье из Харькова вернулся плененный полгода назад под Иловайском глава запорожской городской организации ВО «Свобода», воевавший в составе батальона «Донбасс», Тимур Кныш. Он был в числе 139 украинских военнослужащих, которых обменяли в рамках недавних Минских соглашений. Тимур Кныш согласился рассказать «Времени новостей» о том, как он воевал в АТО, как прощался с жизнью в Иловайском котле, как в плену он встретил неожиданную помощь со стороны некоторых боевиков и как плен поменял его взгляды на эту войну. Вполне естественно, что наш разговор в одном из запорожских кафе проходил на украинском языке.

— Ще влітку я побачив у вас в Фейсбуці пост, де ви писали «Я вас всіх люблю». Цей запис ви лишили в той момент, коли прийняли для себе рішення йти на фронт, наскільки я розумію. Розкажіть про цей момент в вашому житті.

— Ні, цей запис я лишив, коли вже був в Іловайску — це я прощався. Я зрозумів, що як у офіцера, хай і запасника, у мене вже немає шляху назад. Як у націоналіста, у мене теж шляху назад немає і я просто попрощався.

— Не питаю чому ви вирішили йти на фронт. Скажіть чому прийняли рішення йти саме в батальон «Донбасс»?
— По-перше, там добровольці збиралися. По-друге, щоб у мене не було проблем з тим, як піти до війска. Я, маючи інвалідність, розумів, що в ту структуру мені легше буде попасти. До того ж це структура міліцейська і це мені було більше до душі. У мене тоді було розуміння, що ми будемо відновлювати українську законність на Донбасі. Ну і моральний аспект справи для мене був не з останніх: одна справа на мітінгах стояти, посилаючи туди пацанів, агітуючи, як класно іти і померти за Україну, а інше… От я агітував-агітував і просто по-чесному туди пішов. Вважав, що я не можу посилати когось, а сам сидіти.
IMG_2722
Під час інтерв’ю

— Ви офіцер запасу?
— Так, наш машинобудівний інститут. Військова кафедра. Артилерист, як тут півміста Запоріжжя.

— Де ви працювали востаннє, до того, як пішли на пенсію?
— Підприємець. Серце хапануло, інфаркт, тривале відновлення… Саме тому і опинився в добровольчому загоні, оскільки там можно було обрати для себе підрозділ, з більш поміркованим фізичним навантаженням. Я пішов в роту охорони.

— Тобто ні в міліції, ні у війську на постійній основі до того моменту ви не служили?
— Так, але підготовки військової кафедри, якщо людина колись справді там займалася, вистачало.

— Що належало до ваших обов’язків у «Донбасі»?
— Я був заступником командира роти охорони. Ми займалися охороною нашого місця розташування, блокпостів, супроводом поранених. Іноді конвойна служба — займалися полоненими, епізодично. Бойове забезпечення артиллерійської або мінометної стрільби — прикривали ці підрозділи. Інші підрозділи, коли вони займалися зачисткою, ми прикривали їм тил.

— З якого часу ви були в АТО?
— З 17 липня.
Читайте также: Запорожский киборг про бои в Донецком аэропорту: «Это реально Сталинград»

«Все відбувалося наче уві сні»

— Які у вас були найбільш екстремальні ситуації до оточення під Іловайском?
— До Іловайську була цікава ситуація, коли нас вшістьох поставили охороняти Лисичанський склозавод. Людей не вистачало і ми вшістьох охороняли всю територію, де знаходилась колишня база сепаратистського батальону «Призрак», на якій вони залишили десять тонн пороху. Оскільки поруч був житловий сектор, то ми охороняли цей об’єкт, щоб ніяка наволоч не підірвала цей завод. Реально розуміючи, що ми не можемо своїм кількісним складом забезпечеити охорони заводу, ми створювали вигляд своєю активною діяльністю. А вночі ховалися в заводській управі, замінувавши перед цим склад з порохом.

Приймали участь в штурмі Іловайску, Попасної, прикриваючи штурмові загони.

— Який перебіг подій був в Іловайську, як ви його побачили?
— Зайняли півміста — не вистачили сил звільнити його повністю. Почали чекати. В той час почалося оточення і в якийсь момент, завдяки російській військовій допомозі, потивником місто було відрізане від основної частини української армії.

— Ви казали, що написали прощальний пост в Фейсбуці, коли стало ясно, що ви в котлі, а де ви знаходилися в цей час, що відбувалося навколо?
— В Іловайську наша база розташовувалася в школі, ми охороняли по периметру цю ділянку. Але це була друга лінія оборони, перша була ще далі в полі. Нашею задачею було не допустити ніяких диверсій, оскільки було постійне проникнення ворожих груп через приватний сектор, через «зеленку».

— Як ви потрапили в полон?
— Коли виходили через так званий обіцяний нам «зелений коридор». Наша рота охорони складалася з 30-35 людей. Ми уходили останніми. 28 серпня вже сутеніло і ми останніми стали в колону, знялися зі своїх постів. Нам був гарантований росіянами «зелений коридор». Ми попередили, що будемо уходити — поїхали зранку, по видноті. Нам дали вийти з міста Іловайск, а вже в наступному населенному пункті нас обстріляли мінометами, але ми вважали, що це провокація. Попереду в колоні рухалася бронетехніка, ми — позаду. Ми пішли через село Червоносільске, в сторону Старобешево. Саме під цим селом ми попали в засідку, яка готувалася дві доби. Нас там вже чекали. Роздовбашили нас прямою наводкою росіяни. Як потім ми вияснили, рязанська десантно-штурмова бригада.

— Це в полоні вам сказали?
— Ні, це вже нам на місці було відомо.

— Мені казали, що «Донбасс» там спалив декілька танків супротивника.
— Ми там півтори доби стояли! Нас запевнили: «Буде допомога — хлопці тримайтеся!». Ну, ми і трималися. Ми там спалили та захопили шість одиниць бронетехніки. Непогано пострілялися з їхніми десантниками, зайняли оборону. Взяли їхніх полонних, поранених. Ми особисто бачили їх документи — росіяни.

Наших поранених, яких ми вивозили, знищили росіяни. Розстріляли. Впритул артилерійською наводкою, танками, важким стрілецьким озброєнням, незважаючи на червоні хрести на білих прапорах. Випустили бронетехніку, а все інше почали гамселити.

Все відбувалося наче уві сні: хапаємо кулемет, стріляємо… В наш КАМАЗ, де було десять чоловік, двічі влучили з танку. Таке враження, що нас трьох, яких викинуло з машини, врятував Бог: нас немов би щось взяло за шкірку, викинуло з машини та поклало контужених під кукурудзу. Всіх інших, які були в «КАМАЗі» — розірвало на шматки.

Коли в нас з’явилася велика кількість поранених, яких не можна було кинути, почали переговори з росіянами. Частина наших пішла прориватися. Ми — рота охорони — лишилася зі шпиталем. Вже після перемовин з росіянами прийняли рішення. Вони нам сказали «слово русского офицера — мы гарантируем жизнь, помощь раненым и вывод вас, если вы положите оружие, в нейтральную зону». Нам була категорично гарантована наша нездача представникам ДНР. Ми в черговий раз, бовдури, повірили і так опинился в полоні. Зранку 29-го в нас ще був бій і лише наступного, 30 числа, ми здалися. Нас пішки вивели за село, ми здали поранених, впевнилися, що вони їх прийняли. Нас тримали посеред поля — ми їли кавуни, кукурудзу. Росіяни, через те, що ми нормально поводилися з їх полоненими нам привезли декілька сухпаїв. Так протрималися добу на цьому полі. Після цього нас оточили, викликали днр-ців.
…Виходить таке неголене, з бородою, з кулеметом: «Шо, пацаны: «Хто не скаче той москаль?» Тоді думали, що гаплик реальний, але вижили… Війна довго не відпускала. Я ще два тижні в полоні уві сні кричав: «Хлопці, до бою. Окопуємось!».
Читайте также: Запорожский гидроархеолог, ушедший в АТО: «»Если сплотимся — победим!»

«Мама, все хорошо — я в плену»

— Куди вас етапували?
— Посадили нас в автівки, в автобуси — привезли до приміщення донецького СБУ. Там нас прийняли «офіційно» та закрили у бомбосховищі СБУ.

— Ви там спали на стелажах, де раніше були архівні справи?
— Ні, це вже було потім. Де архівні справи, це вже був «курорт», а перші три місяці ми сиділи у бомбосховищі — там майже не було вентиляції. Знаходилися там 110-111 наших. Була вода, світло, в туалет майже не виводили. Харчування було дуже погане — було й таке, що булка хліба на 10-12 людей, по жмені каші. Поки не домовилися, що нас будуть годувати волонтери, хлопці падали від задухи та голоду. Коли минули три місяці, частину забрали до Іловайську, а іншу частину почали переводили нагору — в архів СБУ. Там не було вікон, але була вентиляція.

— Під час пололону вас били, катували, намагалися завербувати?
— Все було. Били. Особливо, коли дізналися, що я запорізький націоналіст. Декілька разів попадало дуже добряче. Потім сказали: «Уберите эту идейную сволочь» — ми з ним спілкуватися вже не хочемо. Дуже діставалося місцевим людям. Спочатку була відсутня медична допомога. Хоча в нас було багато легко поранених, які залишился зі своїми людьми. У мене легке було поранення, у хлопців більш важкі. Лікувалися власноруч: нам видали «зельонку», перекис водню і ще ми спромоглися дістати стрептоцид та асперін. Але перев’язки ми робили самотужки. Пізніше, на останньому етапі, вже почали нас показувати лікарям.

Щодо побоїв: і ребра в хлопців були паламані, відбиті нирки, зламані щелепи.

Там діяла строга заборона на телефонні дзвінки, але мені дала відзвонитися матері саме людина, яку я намагався вбити в Іловайську — ворог, проти якого я там воював. Побачивши нас, він дав нам подзвонити. Забороняла охорона, але він сказав: «Нормальные пацаны, воевали хорошо». Коли йому стала погрожувати охорона, він відповів: «А що ви мені зробите? Далі передової не пошлете». Я подзвонив мамі: «Мама, все хорошо — я живой. Я в плену». Для матері це був, як дзвінок «з того світу». Вона думала, що мене вже немає серед живих.

«Були випадки, коли охоронці ДНР заступалися за нас»

— В телесюжеті «Лайфсньюз» вас звинувачували в катуванні російського ополченця — поета Юрченка, який приїхав з Франції воювати на Донбас. Ніби ви вибачилися перед ним.
— Цього російського «поета» спіймали з російськими десантниками, зброєю, хоча він був цивільним. Просто в гарячці бою йому попало — його штовхнули і він зламав ногу. Як розповідали наші хлопці, з ним поводилися в полоні більш-менш нормально. Так вийшло, що саме цього полоненного обміняли на декількох бійців нашого батальону, але залишили людину, яка де-факто зламала йому ногу — Діму «Семерку». Він зараз сидить в СІЗО. Йому пред’являють «жорстоке поводження з військовополоненими» — йому загрожує великий строк. Оскільки ДНР живе зараз по законах радянської влади. Здається, на основі Карного кодексу 1961 року.

— Тобто його ніхто не катував?
— Та ні! До речі, про «Лайфсньюз». Вони намагаються з кожного інформаційного приводу зробити пропандистський трюк — на власні очі бачив, як це відбувається. Під час обміну полоненими виходить з автобусу їх полонений босоніж, на ногах рукавички. І вони це подають так ніби «укропи» примусили цю людину голого йти по снігу. А чомусь не показали, як я йому особисто віддав свої чоботи, щоб він міг йти в них. І коли вже в Харкові перевіряємо автобус — стоять чоботи цієї людини, які вона кинула, аби зробити таку піаракцію проти українців.

— Так, щодо «француза». В сюжеті «Лайфсньюз»» ви вибачалися перед ним і казали, що «війна є війна». Це було вимушене вибачення, як полоненого?
— Ні, це я сказав доволі щиро. Тому, що я вважав завжди, що закон поперед все. Тому законів та традицій війни повинні дотримуватися неухильно всі учасники конфлікту. Війна є війною — людина здалася, виконуй конвенції, закон війни.

— Зараз ви дещо суперечите собі. Виходить щодо цього полоненого можливо було перебільшене насилля?
— Десь було перебільшення, під час бою, але це психологічний суто фактор. Я просто пояснив, що якщо перебільшення мале місце, то вибачаюсь, пояснюючи, що війна є війною. Були випадки в ДНР, коли хлопці, які в охороні стояли, вони нас захищали від їхніх, які намагалися нам завдати шкоди. Так само в свій час я іноді захищав полонених від наших, які іноді намагалися їх скривдити. Це війна і треба намагатися воювати цивілізовано.

— Ви згадали, що частину полонених перевели до Іловайську. Чим вони там займалися?
— Відновлювальними роботами.

— Ви там були?
— Ні. Двадцять п’ять осіб нас відібрали і тримали під замком.

Нам пропонували одягти воєнну форму ДНР

— За яким критерієм була відібрана ця група?
— «Склонные к саботажу, побегу, неблагонадежные». А мені та ще чотирьом особливо «пощастило» — мою картку військовополоненого перекреслили червоним. Нас вважали особливо небезпечними. До речі, всі ми під загрозою смертої кари відмовилися від пропозицій створити батальон «Донбасс» у складі військ ДНР, аби нас зняв згадуваний «Лайфньюз».

— Хто вам висував такі пропозиції і що пропонували?
— Відібрали серед нас людей і сказали: «Ми з вас сформуємо загін штрафніков, які будуть відпрацьовувати перед ДНР свої провини. Даємо вам добу на роздуми. Якщо ви відмовляєтесь, вас розстрілюють». Хлопці всі відмовилися. Були інші пропозиції: «Ви всі підете копати окопи». А копання окопів для ворога — це військовий злочин перед своєю державою. Відмовилися. Були й такі моменти: «Ось тобі кийок — піди вдарь свого побратима». Відмовлялися. Казали й таке: «Не треба навіть стріляти: одягли однострої ДНР, взяли зброю, вишикувалися і одразу ж після цього їдите додому».
IMG_2724
Тимур Книш під час інтерв’ю демонструє вміст своїх кишень: «майданівський хрестик», сірники з російського сухпаю, який дістали з підбитого російського БТРу та зроблений з кулькової ручки мундштук, через який курив самокрутки в полоні

Під час перебування в полоні ваші погляди на витоки, перебіг та майбутнє цієї війни якось змінилися?
— Так, змінилися. Ця війна має не одне підгрунтя: є війна українців Донбасу, які незадоволені офіційною програмою. Є там і такі люди, які щиро вірять, що вийшли проти олігархів. Другий шар війни: «совок» против України — залишки пострадянської України проти України української, громадянська війна. Третій шар війни: «Русский мир», який відновлює своє колоніальне панування в Україні. Четвертий шар — геополітичний — Європа проти темного сталінізму. І до кожної категорії цієї війни я маю своє ставлення. Якщо говорити про низову ланку тієї сторони, то бачу, що ми перейшли межу, де ми б мали змогу можливо порозумітись, якщо б поспілкувалися. Можливо б, якщо б ми мали змогу поспілкуватися з місцевими на іншому рівні, може вони б на моєму боці стояли. Інша категорія це добровольці з числа російських націоналістів, які тут воюють за свій «життєвий простір». Це жах і повний антогонізм — з ними не бачу можливості порозуміння.

— Після полону ви жалкуєте про свою участь в АТО? Якщо б була можливість повернути час, не пішли б?
— Я єдине жалкую, що ми прогавили момент, коли ще можна було домовлятися нормально. Що ми вже перейшли оцю межу, але я вже прийшов в АТО, коли цю пожежу вже роздмухали. До того ж, я йшов не для того, щоб їх підкорити, а щоб ця навала не прийшла до мене додому. Щоб тут залишилися моя держава, мій народ. Щодо зміни поглядів — я, напевне, переріс етнічний націоналізм за цей час. Я залишився націоналістом, але вважаю, що деякі категорії націоналізму треба змінювати: дуже багато людей довели, що незважаючи на своє етнічне походження, вони українці. Тому вважаю, що український націоналізм мусить змінуватися засадничо.

— Ви будете повертатися в АТО, якщо вам запопонують?
— По-перше, мене ніхто не звільняв — зараз я знаходжусь у відпустці. Для мене, як і для багатьох людей, слова «присяга», «обов’язок» не пустий звук. Якщо буде потрібно, я піду назад.

Коли ви повернулися в Запоріжжя, ви сказали, що в полоні відчували підтримку запоріжців — від політиків до бандитів. В чому полягала ця підтримка?
— Передача через волонтерів їжі, одягу, листів, малюнків дітей — це для нас були надзвичайно важливо! Саме ці люди — запорожці — допомогли нам вижити та вийти з полону. Незважаючи на національність, партійність — запорожці підтримали своїх і не тільки своїх людей.

— Коли ви дізналися, що вас будуть обмінювати?
— Про останній обмін чутки заздалегідь ходили, але те, що конкретно я туди попаду, те, що я в списках, я дізнався лише в той день, коли нас міняли. Коли нас викликали і оголосили список. Я ніколи не думав, що я в той список буду включений.
Читайте также: Освобожденный из плена боевиков запорожец: «От меня требовали наступить на украинский флаг»

— Чому?
— Тому що відверто пообіцяли, що «ти вже додому не повернешся». Це мені було особисто гарантовано. Навіть, коли мене передали українській стороні, я до останнього думав, що буде якась підлота. Були випадки, коли полонених повертали біля автобуса, з переговорного пункту, де обмін проходив. Навіть, коли ми почалися вантажитись в автобус, я Бога молив, щоб пошвидше ми виїхали з цієї зони. Тому що маючи досвід «гарантованих коридорів», я не дуже вірив. Думав, що може бути обстріл чи якась провокація.

— Колись читав інтерв’ю звільненого ув’язненного, який казав, що «воля пахнет пирожками». Чим пахла для вас свобода, чи можете згадати своє перше враження?
— Відчуття свободи до мене прийшло, коли десь на трасі біля Харкова, я зайшов помити руки в туалеті якогось «МакДональдза». Тоді я зрозумів: «Боже, я ж повернувся! Цивілізація!». Навіть у Харькові я відчував як Запоріжжя передає мене по руках додому. Телефонують наші силовики туди — до мене прибігають і кажуть: «Дзвонили з Запоріжжя, у вас все добре?!» І коли по протекції запорізької міліції нас забирають, голять, переодягають у форму, виділяють супровід, тоді я зрозумів, що Запоріжжя мене веде додому.

Беседовал Константин Кулаков, «Время новостей»