+38 061 787-55-84 +38 067-611-97-67 info@timenews.in.ua

Наша історія: невідомий запорізький генерал армії УНР

16:42, 02.10.2015

Напередодні Дня захисника Вітчизни, який цього року Україна буде вже вдруге зустрічати не 23 лютого, а 14 жовтня — в День українського козацтва, «Время новостей» і запорізький історик Юрій Щур пропонують вашій увазі серію нарисів, присвячених запорожцям, які в 1917 -1921 роках боролися за незалежність України. В попередніх метеріалах ви мали змогу прочитати про наших земляків генерала-поручика Олександра Вишнівського та генерал-майора Марка Безручка, Другий зимовий похід армії УНР та участь в ньому запорожців. Сьогодні пропонуємо вашій увазі матеріал, присвячений участі в армії УНР невідомих широкому загалові запорожців.

Завдяки широкій просвітницькій роботі поступово повертаються із забуття імена наших земляків – борців за свободу й незалежність під час Української революції 1917-1921 років. В силу обставин, на сьогоднішній день найбільш відомими є постаті генералів Олександра Вишнівського з Новомиколаївського району та Марка Безручка з Токмака. Тим часом, свого генерала має й обласний центр.

Виктор Кущ
Віктор Кущ

У Олександрівську Катеринославської губернії 10 листопада 1878 року народився майбутній генерал-хорунжий Армії УНР Віктор Кущ. Він закінчив Олександрівське міське училище, Одеське піхотне юнкерське училище. Брав участь у російсько-японській війні. Навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії, закінчивши її 1912 року з першим розрядом. У 1917 році Віктор Кущ став начальником штабу 10-ї Сибірської стрілецької дивізії. У військових кампаніях Першої світової війни отримав поранення та отруєний газами. Вважаємо, що не зайвим буде перерахувати нагороди, отримані Віктором Кущем під час служби у імператорській армії (останнє звання – підполковник): ордени Святої Анни 4-го ступеня (1905); Святого Станіслава 3-го ступеня (19.05.1912); Святої Анни 3-го ступеня (03.11.1915); Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами (02.07.1916); Святої Анни 2-го ступеня з мечами (04.03.1917).

Підтримавши Українську революцію й перейшовши на службу до української армії, Віктор Кущ продовжував виконувати штабну роботу, зокрема був начальником оперативного відділу штабу 1-го Волинського корпусу Армії Української держави, начальником штабу 13-ї пішої кадрової дивізії, начальником організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої Армії УНР, начальником частини розвідки розвідчого відділення штабу Дієвої Армії УНР, начальником штабу 1-го дієвого корпусу Дієвої армії, 1-ї Північної дивізії Дієвої армії. Уся військова та штабна діяльність Віктора Куща вдало була схарактеризована генералом УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком – «людина методична і залізна в праці». Очоливши влітку 1919 року Запорізьку групу Дієвої армії УНР, Омелянович-Павленко начальником штабу залишив того ж таки Віктора Куща: «Останній і при мені залишився на тій самій посаді, що на ті часи вимагала не тільки технічного знання, але й тонкого чуття й великого службового такту, щоб штабову частину зробити апаратом регулярного чину».

У грудні 1919 року, розділивши участь багатьох вояків української армії, Віктор Кущ був інтернований поляками. Боротьба за волю України ще тривала, в тому числі на еміграції. У березні 1920 року Кущ – тимчасово виконуючий обов’язки начальника мобілізаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, потім – начальник організаційного управління Генерального штабу, начальник 1-го генерал-квартирмества штабу Дієвої армії УНР. Після поразки збройної боротьби Віктор Кущ продовжував працювати у військовій царині, зокрема у березні 1927 року став начальником Генерального штабу при Військовому міністерстві уряду УНР в екзилі. За участь у збройній боротьбі за державність України під проводом Головного Отамана Симона Петлюри  1917-1921 років був нагороджений «Хрестом Симона Петлюри».
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри

З серпня 1927 року Віктор Кущ був головним редактором військово-наукового часопису «Табор», який видавався до початку Другої світової війни. Часопис ставив собі за мету, хоча б теоретично, підтримувати боєздатність бійців Армії УНР, розкиданих по різним країнам. На його сторінках друкувалися матеріали про удосконалення військової техніки та тактики в багатьох країнах, історичні розвідки, хроніки воєнних подій у світі, статті ідеологічного характеру. Віктор Кущ особисто займався перекладами праць військових фахівців Франції, Великої Британії та Німеччини. Багато місця у журналі відводилося під дослідницькі розвідки, присвячені питанню майбутньої війни. Помер наприкінці 1942 року у Варшаві, похований на православному цвинтарі «Воля».

У теперішньому Запоріжжі 1903 року народився Павло Майдашевський, вістовий Гайдамацького куреня Армії УНР, створеного в Олександрівську. Про цього бійця революції відомо досить мало. Після військової поразки УНР емігрував до Німеччини, потім виїхав до Франції, а від 1958 року – у США, поселився у Філадельфії. Був членом Організації Державного відродження України, Товариства прихильників УНР. Помер на початку 1976 року.

Ще один учасник боротьби за самостійність України в лавах Армії УНР Олександр Кошель народився 1899 р. у Олександрівську. Після закінчення бойових дій опинився на еміграції в Європі, закінчив Українську господарську академію у чеському місті Подєбради. Ця академія була заснована у 1922 році Українським громадським комітетом Праги на чолі із членом Української центральної ради Микитою Шаповалом. Деякий час Олександр Кошель вчителював у Карпатській Україні. Помер 16 червня 1962 р. у Словаччині в м. Спішска-Нова-Вес.
Микола Отрешко-Арський
Микола Отрешко-Арський

Біографія уродженців Запоріжжя братів Андрія та Миколи Отрешко-Арських повною мірою просякнута героїзмом і трагізмом боротьби за державну незалежність України у ХХ столітті. Микола народився 20 лютого 1900 року. У 1918 році навчався у технічній школі в Кам’янці-Подільському. 4 листопада 1918 року добровольцем вступив до 60-го пішого дієвого полку ім. Я. Кармелюка військ Директорії УНР. У лютому 1919 року був поранений, після одужання служив однорічником у Лубенському кінному полку, з вересня – навчався в Житомирській юнацькій школі, потім – Спільній юнацькій школі. Далі була служба у полку Чорних Запорожців Петра Дяченка. За спогадами учасників збройної боротьби та очевидців, Чорні Запорожці наводили жах на усіх ворогів, як білих так і червоних. Вони не брали полонених, рівно ж як і самі не здавалися в полон. Потім була служба у 1-й сотні 1-го кінного ім. Максима Залізняка полку, 3-й Залізній дивізії Армії УНР. Брав участь наш земляк і у Зимовому поході Армії УНР.

Під час німецько-радянської війни Микола Отрешко-Арський, як і ряд інших ветеранів Армії УНР та інших антибільшовицьких збройних сил, співпрацював з абвером (агентурний псевдонім «Мартинов»), очолюючи розвідувально-резидентурську область «С» Зондерштабу «Р» із центром у Чернігові. Агенти Отрешко-Арського діяли в північних районах України, на півдні Білорусії та в Орловській області Росії. Основна задача діяльності полягала у боротьбі з радянською агентурою та підпіллям. Від 1943 перебував у дивізії «Галичина».

З 1950-х років Микола Отрешко-Арський проживав у США, був активним у громадському житті. Багато років очолював Управу Спілки українських вояків Америки. Екзильним Урядом УНР 1 березня 1963 року нагороджений «Воєнним Хрестом». Помер 29 липня 1986 року, похований у відомому українському Пантеоні Саут-Баунд-Бруку (міста округи Сомерсет штату Нью-Джерсі).
s06301001

Про Андрія Отрешко-Арского відомо менше. Знаємо, що він разом із братом був хорунжим полку Чорних Запорожців у 1919-1920 роках. Під час війни також співпрацював із абвером, під псевдонімами «Доктор» й «Тарасов» був обласним резидентом у Дніпропетровську, Житомирі й інших містах. Загинув 1944 року у битві під Бродами в лавах дивізії «Галичина».

Південь Запорізької області в Армії УНР був представлений, зокрема, Степаном Іванченком, який народився 26 квітня 1880 року у Бердянському повіті Таврійської губернії (нині територія Запорізької області). Степан Іванченко закінчив учительську семінарію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1904). Брав участь у російсько-японській війні 1905 року, пізніше служив командиром батареї Свеаборської фортечної артилерії – бастіонної системи укріплень на островах біля столиці Фінляндії Гельсінкі, які захищали місто з моря.

Іванченко – безпосередній учасник Першої світової війни, де отримав поранення. Підполковник російської армії. З початком революційних подій він активно включився у вир національного відродження: у 1917 році був ініціатором та організатором українського військового руху у Фінляндії, де очолював Українську військову раду російських військ та Балтійського флоту, організував місцеві військові з’їзди. Був делегатом ІІІ-го Всеукраїнського військового з’їзду, командував 2-м куренем полку Захисту Революції, створеного учасниками з’їзду під час жовтневих подій 1917 року у Києві. Подальші події Української революції тісно переплелися із життям Іванченка. З січня 1918 року він очолював відділ формування артилерійських частин Головного інспектора артилерії, брав участь у київських вуличних боях проти більшовиків. На думку визначного дослідника української воєнної історії, Ярослава Тинченка, події у Києва січня-лютого 1918 року були визначальними у всій Першій більшовицько-українській війні: «У вуличнi бої було втягнуто практично всю українську залогу Києва, яка б у лiпшому випадковi могла б реально допомогти Правобережній, Лiвобережнiй чи Пiвденнiй Українi. А так київські більшовики відтягнули на себе всі резерви Центральної Ради, скувавши їх на цілих шість діб. Крiм того, військам, що боронили Лівобережжя від армії Антонова-Овсiєнка, довелося повернутись до Києва на допомогу місцевим пiдроздiлам i це призвело до повного опанування більшовиками Полтавщини та Чернiгiвщини».

Повернувшись ненадовго до Бердянська, включається у боротьбу з більшовиками і на малій батьківщині, зокрема брав участь у боях проти червоних в Бердянську 24-29 квітня 1918 року. У листопаді-грудні того ж року – отаман Черкаського запасного козацького полку, що входив до складу військ Директорії, потім – отаман Чигиринського артилерійського полку. З січня 1919 року – начальник штабу губернського коменданта на Волині, звідки переведений на посаду коректора наказної частини Військового міністерства УНР. Подальша доля підполковника Армії УНР невідома.
Военный Хрест
Воєнний Хрест

Майор Армії УНР Андрій Качан народився 28 листопада 1887 року в м. Оріхів. Під час боротьби за незалежність України був курсовим старшиною Першої Української Школи у Києві (1917 рік), пізніше – в 3-й Залізній стрілецькій дивізії Армії УНР, – одному з найкращих та найбільш боєздатних формувань під командуванням полковника Олександра Удовиченка. Після закінчення бойових дій виїхав на еміграцію. Був активним у діяльності Союзу українських ветеранів, працював на церковній ниві. 19 жовтня 1961 року екзильним Урядом УНР нагороджений відзнакою «Воєнний Хрест». Згідно із статутом, «право одержання й ношення Воєнного Хреста мають ті учасники збройних визвольних змагань, що залишилися до кінця вірні українській державній ідеї і не заплямували вояцької чести ніякими негідними вчинками». Помер Андрій Качан у Мюнхені 25 лютого 1962 року після тривалої хвороби.
Читайте також: Фоторепортаж: В Запорожье предали земле неизвестных бойцов АТО

Юрій Щур, спеціально для «Времени новостей», фото надані автором