+38 061 787-55-84 +38 067-611-97-67 info@timenews.in.ua

Наша історія: старшина армії УНР Василь Прохода

15:58, 08.10.2015

Напередодні Дня захисника Вітчизни, який цього року Україна буде вже вдруге зустрічати не 23 лютого, а 14 жовтня — в День українського козацтва, «Время новостей» і запорізький історик Юрій Щур пропонують вашій увазі серію нарисів, присвячених запорожцям, які в 1917 -1921 роках боролися за незалежність України. В попередніх метеріалах ви мали змогу прочитати про наших земляків генерала-поручика Олександра Вишнівського та генерал-майора Марка Безручка, Другий зимовий похід армії УНР та участь в ньому запорожців. Сьогодні пропонуємо вашій увазі  нарис, присвячений  бойовому шляху нашого земляка, підполковника армії УНР Василя Проходи.
Прохода Василь
Василь Прохода

Продовжуючи висвітлювати життєві долі наших земляків, які зі зброєю у руках боролися за свободу і незалежність України під час революції, не можна оминути увагою постать Василя Хомича Проходи, підполковника Армії УНР, інженера-лісника, політичного та громадського діяча, науковця.

Василь Прохода народився 25 грудня 1890 року в станиці Павловській Кубанського війська. Родина ж його сягала коріння до міста Оріхова Бердянського повіту Таврійської губернії. За спогадами самого Проходи, його прадід був у групі козаків, яка після знищення Січі Петром І у 1709 році «помандрувала поза Великим Лугом по лівобережжю річки Конки господарити також під Кримським ханом». Прізвище ж походить від того, що прадіда «прозвали так за те, що він пройшов великий простір, мандруючи на Січ десь з Карпат».

У 1900 році Василь Прохода почав ходити до міністерсько-приходської однокласної школи з 3-річним навчанням в хуторі Сосницькому, потім продовжив навчання в 4-х класній школі в станиці Уманській. Не маючи засобів для подальшого навчання, 16-річним юнаком Прохода влаштувався працювати конторником на заводі, пізніше – секретарем у мирового судді й у нотаріуса.

1910 року Василь Прохода повертається у рідні батьківські краї, й оселяється з родиною в селі Новоданилівці неподалік Оріхова. Тут він влаштовується на посаду сільського писаря й продовжує здобування освіти. Закінчив сільськогосподарське училище, витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Оріхівському реальному училищі. Через два роки, у жовтні 1912-го, Василя Проходу мобілізували до армії, він був приділений до 51-го піхотного Литовського полку (Сімферополь, Крим). 15 листопада 1914 року отримав звання прапорщика.

У Першій світовій війні Прохода брав участь у складі 53-го піхотного Волинського полку. Наприкінці січня 1915 року на австрійському відтинку фронту потрапив у полон. Перебуваючи у таборі Терезієнштадт він познайомився з ще одним полоненим – Костем Курилом, який збирав бібліотеку української літератури. До читання долучився і Прохода, і вже за деякий час, за його спогадами, «національне освідомлення захопило мене цілком. За пару тижнів я пізнав ще кількох українців, які приходили до Курила позичати книжки. Тоді я подав думку заснувати гурток читачів української літератури для спільного набуття нових книжок». Так перші 17 старшин-українців заснували «Кружок членов Малорусской Библіотеки», який трансформувався у «Гурток членів Української Бібліотеки». До 1917 року бібліотека вже нараховувала 500 книжок, придбаних за членські внески її читачів. Успіхом для активістів також завершилося створення українських хору та театральної трупи.

Варто також відмітити, що Василь Прохода був одним із тих, хто увійшов у зв’язки з Президією Союзу Визволення України, що своїм наслідком мало також формування у 1918 році у таборі Йозефштадт 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії.

Після звільнення з полону, Василь Прохода виїхав до Києва, який тим часом вже був не столицею УНР на чолі з Центральною Радою. Владу вже перебрав Павло Скоропадський, створивши Українську Державу. Не маючи засобів для існування й підтримки зі сторони, Прохода вирушив на Оріхівщину.

Загальну тогочасну ситуацію в Оріхові схарактеризував колишній земський начальник й мировий суддя Сосновський, який сказав Проході відверто: «З працею, поки все не впорядкується, буде тяжко. Ще не відомо, який характер будуть мати нові установи. Ви хотіли б працювати як українець. Але повітовим старостою є колишній «предводитель дворянства» Гаєвський, який вважає українців зрадниками Росії, через це немає їм ходу». Тим не менш, не бажаючи сидіти без діла, Василь Прохода вирішує оживити діяльність місцевої «Просвіти», яка ще не прийшла до тями після погрому, влаштованого Марусею Нікіфоровою.
img395

На той час місцева «Просвіта» здебільшого асоціювалася з недорогою столовою та розгромленою анархістами бібліотекою. Осередок очолював оріхівчанин Іван Коба (під час нацистської окупації він також займатиметься відродженням просвітянського руху, співпрацюватиме з ОУН, за що й буде заарештований радянськими спецслужбами й помре під час слідства). Василя Проходу було призначено бібліотекарем «Просвіти» й залучено до керівництва осередку. З метою активізації діяльності оріхівського просвітянського руху була організована аматорська вистава та проведена лотерея, лотами в якій виступили українські вироби майстрів з Опішні. Про українське товариство після цього заговорили не лише у місті, а й в навколишніх селах.

Активізація українського руху, м’яко кажучи, не сподобалася місцевим монархістам: «неофіційно секретар поліції порадив великої чинности не проявляти. Причиною цього було ще й те, що вороже становище проти діяльності «Просвіти» виявили колишні «обрусителі» — вчителі Оріхівської реальної школи та жіночої гімназії разом з протоієреєм місцевого собору». Враховуючи, що просвітяни згортати своєї діяльності не збиралися, репресії гетьманської влади Оріхова не примусили себе довго чекати: був заарештований і відправлений до Бердянська Іван Коба, під загрозою арешту постійно перебував Прохода. Останнього до певного часу оберігало лишень офіцерське звання й участь у боях на австрійському фронті. Не випробовуючи долі, Василь Прохода залишає Оріхів й виїжджає у напрямку на Північ.

Подальша військова доля старшини Василя Проходи була пов’язана з сірожупанниками (1-м козацько-стрілецьким полком), до яких він приєднався у серпні 1918 року. Разом із цим полком він брав участь у бойових діях проти військ гетьмана — за встановлення влади Директорії УНР. Потім – антибільшовицький фронт. Вже тут у військовика почали виникати питання, на які годі було шукати відповідей у керівництва: «Директорія УНР не подавала ознак реальної державно-творчої чинности. Головна команда військ УНР не давала відчувати її керівної ролі в боротьбі проти наступу совєтських частин. Війна Советській Росії не була оголошена. Не було відомо, чи ведуться між урядами якісь переговори й чи прийде до якогось порозуміння. Зі своєї сторони Совєти також без оголошення війни УНР зі своїми голодними арміями сунули на українські землі. Різні повстанські відділи займались переважно «поглибленням революції». Таке положення деморалізуюче впливало на моральний стан вояків. Загрожувала небезпека розкладу та безладдя». Українським бійцям залишалося лише одне – боронити рідну землю.

Так, зокрема 19 січня 1919 року саме сірожупанникам під керівництвом полковника Пузицького вдалося організувати вдалу оборону стратегічного залізничного вузла Коростень-Подільський, звідки виходили залізничні лінії на Овруч, Сарни й Шепетівку. Василь Прохода згадував, що коли вони прибули на станцію, там панував безлад і панічна метушня. Стояли ешелони різних військових частин без паровозів, гарматники поспішали загрузити польові гармати на відкриті вагони. Було зрозуміло, що більшовики наступають, а боронити станцію нікому. Пузицький взяв на себе командування усіма частинами, наказав сірожупанникам зайняти з кулеметами позицію перед станцією, а усім присутнім солдатам і старшинам приєднатися до них. Стосувався це наказ і гарматників, які прямою наводкою били по передових колонах червоних. Завдяки амуніції сірожупанників запрацювали гармати та кулемети бронепотягу «Воля». До вечора наступ більшовиків захлинувся, а самі вони були відкинуті на десяток кілометрів. Саме тут, у Коростені, полковник Пузицький очолив групу військ, а начальником штабу був призначений осавул Василь Прохода.

Продовжуючи запеклу боротьбу у лавах сірожупанників у атмосфері політичних інтриг та подекуди нерозумних наказів військового керівництва, 20 травня 1919 року у Луцьку Василь Прохода потрапив до польського полону. Надалі перебував у таборі для військовополонених у Ковелі. З 29 вересня 1919 року, після звільнення з полону, перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З середини жовтня 1919 року виконував обовязки ад’ютанта 4-го Сірожупанного рекрутського полку Дієвої армії УНР, а вже менше ніж за місяць – начальника штабу 1-ї Рекрутської дивізії, що мала бути створена з усіх запасних частин Дієвої армії УНР.

Подальша участь у визвольній боротьбі проходила, в основному, на штабній роботі. На початку квітня 1920 року Василь Прохода прибув у розпорядженні штабу 4-ї стрілецької бригади 2-ї стрілецької (згодом 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. Був призначений начальником штабу 12-го стрілецького куреня, деякий час виконував обовязки начальника штабу 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. У серпні – начальник оперативного відділу, а з 15 вересня 1920 р. – начальник штабу 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. На початку жовтня 1920 року у бою з червоними під Сатановим (тепер – селище міського типу Городоцького району Хмельницької області) був поранений у груди.

З травня 1922 року на еміграції у Чехословаччині. У 1927 році закінчив агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії у Подєбрадах. Наступні п’ять років викладав у академії на кафедрі лісивництва, потім працював інженером. У 1927-1939 роках очолював Товариство бувших вояків армії УНР у Чехословаччині. Автор праць з історії 1-ї Сірожупанної дивізії, які друкувалися у часописах «За державність» та «Табор». Також проявив себе у якості редактора і видавця часопису «Село» Українського Аграрного Товариства. З 1939 року проживав у Німеччині, був активним членом Українського національного об’єднання. У 1941-1945 роках працював інженером у німецькій будівельній фірмі «Йоганес-Ган».

2 лютого 1945 року за свою діяльність доби революції та участь у збройній боротьбі за незалежність України був заарештований СМЕРШем неподалік Познані. Під час слідства перебував у Лук’янівській в’язниці. У серпні 1946 року отримав 10 років виправно-трудових робіт (Воркута, Комі АРСР). Після звільнення у 1956 році, як чеський громадянин, повернувся до Чехословаччини (у Пряшів).
DSC08412

Лише 1965 року Василь Прохода отримав дозвіл на виїзд до родини в США. Належав до наукового активу Української вільної академії наук. Проводив активну наукову та дослідницьку роботу. Був автором багатьох публікацій, зокрема написав спогади про життя і участь у боротьбі за незалежність під назвою «Записки непокірливого».

Помер 8 листопада 1971 року, похований у відомому українському Пантеоні Саут-Баунд-Бруку (міста округи Сомерсет штату Нью-Джерсі).

«Не був я якимсь «героєм», чи «патентованим» патріотом. Був я звичайним українцем з тисячі подібних мені, що ставши на тернистий шлях боротьби за самобутність українського народу, вперто, непокірливо обставинам, скорше інтуїтивно, ніж свідомо, йшли все вперед, зневірялись, падали і знову, піднесшись продовжували свій путь, бо так було визначено їм їхньою долею…», — так написав про свій життєвий шлях сам Василь Прохода.
Читайте також: Наша історія: невідомий запорізький генерал арміїї УНР

Юрій Щур, спеціально для «Времени новостей», фото надані автором